У Запоріжжі Олену запросили розписувати храм на честь Усікновення глави Івана Хрестителя. Двері цієї церкви протягом всього дня не замикалися. Тому в храм час від часу заходили люди помолитися, запалити свічки і прикластися до ікон.
Як-то раз Олена з висоти лісів побачила, як увійшла в храм жінка, яка несла на руках дівчинку з милицями. Увійшовши до церкви, жінка поставила дівчинку на підлогу і, тримаючи її за плечі, гірко заплакала. Олена спустилася з лісів, підійшла до заплаканої жінки і запитала, в чому причина її горя.
Та сказала, що плаче через жалість до доньки, у якої хворі ноги. Олена, як могла, втішила жінку і порадила їй помолитися перед чудотворною іконою Божої Матері, яка знаходилася у храмі. Потім Олена взяла на руки дитину, залишивши милиці матері. Вона допомогла дівчинці прикластися до чудотворної ікони, помазала її маслом з лампади і поставила на підлогу. Трохи відійшовши від дитини, Олена сказала:
— Ну, тепер іди.
— Я не можу, я боюся, — відповіла дівчинка.
Потім дівчинка зробила крок, другий і потихеньку пішла до матері. Жінка немов остовпіла від подиву. Спочатку вона мовчки дивилася широко відкритими очима на дочку, а потім радісно і голосно заридала.
— Що з вами? — запитала Олена, не розуміючи, чому так вражена і зраділа жінка.
— Донька одужала! — вигукнула мати.
— А що, хіба вона довго хворіє? — уточнила Олена.
— Вона з народження не ходила, тільки стояла, спираючись на милиці!
Олена, яка стала співучасницею дива, здивувалася. Коли вона брала дівчинку на руки, то і не підозрювала, що та так серйозно хвора.
Жінка покинула храм, тримаючи в одній руці милиці, а в іншій долоньку своєї дочки, що йшла поруч.
