" А вам, хто слухає, Я кажу: Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить". (Лк.6.27) ... ... "Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки" (Мф 22, 37-40)

За позику віддяка. Невигадані історії

dobroНаша сім’я жила під Москвою в Новогирєєво, там у нас свій будинок був, а Богу молитися ми в Нікольське їздили або в Перово, а в свій парафіяльний храм не ходили – батюшка не подобався і диякон теж. Господь їх судити буде, не ми, але тільки навіть переступати поріг храму важко було, до того він був запущений і брудний, а вже про те, як служили, і згадувати не хочеться. Народ туди майже не ходив, якщо набереться з десяток, то і слава Богу.

Потім батюшка помер, а незабаром за ним диякон, до нас нового прислали священика, отця Петра Константинова. Чуємо від знайомих, що батюшка хороший, старанний.

Коли перший раз у храм увійшов і озирнувся, то тільки головою похитав, а потім велів сторожихе води нагріти і, підігнувши підлоги підрясника, почав вівтар мити і прибирати. Навіть підлоги там своїми руками вимив, а на інший день після служби Божої попросив парафіян зібратися і допомогти йому храм привести в належний вигляд.

Нам така розповідь сподобалася, і в першу ж суботу мама пішла до всеношної подивитися на нового батюшку. Повернулася задоволена:

– Хороший батюшка, Бога любить.

Після цього, слідом за мамою, і ми всі почали ходити в свій храм, а сестра пішла співати на клірос. Потім ми з отцем Петром подружилися, і він став нашим частим гостем.

Був він не дуже вчений, але добрий, чистий серцем, чуйний на чуже горе, а вже що стосується віри, то вона була незламною. Одружений він не був.

– Не встиг. Поки вибирав та збирався, все наречені заміж повиходили, – жартував він.

Знімав він Гирееві кімнату й жив небагато, але потреби не знав.

Як довго його у нас не було, і коли він, нарешті, прийшов, мама запитала:

– Що ж ви нас, отець Петро, забули?

– Так гість у мене був, єпископ… Тільки-тільки повернувся з табору і приїхав прямо до Москви клопотатися про відновлення. Рідних у нього немає, знайомих у Москві теж не знайшов, а мене він трохи знав, от і попросився прихистити. А вже повернувся який! Старі штани на ньому, куртка рвана, на голові – кепка, і чоботи каші просять, і це всі його майно. А на дворі – грудень! Одягнув я його, взув, валянки купив нові, підрясник свій теплий віддав, грошенят не багато, і ось три тижні він у мене жив, на одному ліжку спали, іншого господиня не дала. Підгодував я його трохи, а то він від вітру хитався, і вчора проводив, призначення йому дали. Вже як дякував мене, ніколи, каже, твоєї доброти не забуду. Так, привів мене Господь такій великій людині послужити.

Минуло півроку, і отця Петра вночі взяли. Був 1937 рік. Потім його заслали на десять років у концтабір. Спочатку духовні діти йому допомагали і надсилали посилки з речами і продуктами, але коли почалася війна, про нього забули, а коли пригадали, то і посилати було нічого, всі голодували. Рідко, рідко, з великим трудом набирали посилки. Потім поширився слух, що отець Петро помер.

Але він був живий і страждав від голоду і хвороб. В кінці 1944 року його, ледве живого, випустили та дали направлення в Ташкент.

– Поїхав я в Ташкент, – згадував потім отець Петро, – і думав: там тепло, продам свій ватник і хліба куплю, а то їсти до смерті хочеться. А дорога довга, кінця немає, на станціях все втридорога, і гроші вмить вийшли. Зняв з себе білизну і теж продав, а сам в одному костюмі з паперової матерії залишився. Холодно, але терплю – скоро доїду.

Ось добрався до Ташкента і мерщій пішов у церковне управління. Кажу, що я священик, і прошу хоч якої-небудь роботи. А на мене тільки замахали руками: «Багато вас таких ходять, пред’яви спочатку документи». Я їм пояснюю, що тільки що з табору прибув, що документи в Москві і я їх ще не встиг запросити, і знову прошу дати будь-яку роботу, щоб не померти з голоду до того часу, поки документи прийдуть. Не слухають, вигнали. Що робити? Пішов у людей просити притулку, на вулиці-то адже зима. Женуть. «Ти, – кажуть, страшний та вошивий і того гляди помреш. Що з тобою мертвим робити? Іди собі!» Став на паперті в цвинтарному храмі з жебраками, хоч на шматок хліба попросити – побили мене жебраки: «Йди геть, не наш! Самим мало подають». Заплакав я з горя, в таборі і то краще було. Плачу і молюся: «Божа Матір, спаси мене!».

Нарешті, умовив одну жінку, і вона впустила мене в хлівець, де в неї свиня була, так я разом зі свинею і жив і часто у неї з відра їжу тягав. А в цвинтарну церкву кожен день ходив і все молився. Не в самій церкві, звичайно, туди б мене не впустили, тому що я весь брудний був, рваний, коліна голі світяться, на ногах відділки старі, а головне, вошей на мені була сила.

Ось як-то чую, жебраки кажуть, що приїхав владика Н… і сьогодні ввечері на кладовищі служити буде.

«Господи! – думаю, – невже це той владика Н., якого я у себе в Гирееві шанував? Якщо він, попрошу в нього допомоги, може бути, старі хліб-сіль згадає».

Весь день я сам не свій ходив, дуже хвилювався, а ввечері раніше за всіх до храму прийшов. Чекаю, а серце б’ється: він чи не він? Визнає чи ні? Молюся стою.

Під’їхала машина, владика вийшов, дивлюся – він! Тут я все на світі забув, прорвався крізь народ і не своїм голосом кричу: «Владика, врятуйте!» Він зупинився, подивився на мене і каже: «Не впізнаю». Як сказав, народ давай мене гнати втришия, а я кричу ще сильніше: «Це я, отець Петро з Новогиреево». Владика вдивився в мене сльози в нього на очах здалися, і сказав: «Тепер впізнав. Стійте тут, зараз келійника пришлю». І ввійшов у храм.

А я стою, трясуся весь і плачу. Народ мене оточив, давай розпитувати, а я і говорити не можу. Тут вийшов келійник і кричить: «Хто тут отець Петро з Новогиреево?» Я відгукнувся. Подає він мені гроші і каже: «Владика просив вас вимитися, переодягнутися і завтра після служби Божої прийти до нього».

Тут вже народ повірив, що я і справді священик. Дехто почав до себе кликати, але підійшла та жінка, у якої я в сарайчуку жив, і покликала мене до себе. Натопила чорну лазню і пустила мене туди митися. Поки я мився, вона пішла й у знайомих на гроші владики мені купила білизну і одяг. Потім відвела мені маленьку кімнатку з ліжком і столиком.

Ліг я на чисте, і сам чистий, і заплакав: «Цариця Небесна, слава Тобі!»

Завдяки старанням владики Н., отець Петро був відновлений у своїх правах священника і призначений другим священиком у той самий цвинтарний храм, від паперті якого його гнали жебраки.

Згодом жебраки дуже його полюбили за простоту і щедрість. Всіх їх він знав по іменах, цікавився їхніми бідами та радощами і допомагав їм, скільки міг.

Один раз, коли я приїхав до отця Петра у відпустку, ми йшли з ним красивим ташкентським бульваром.

Проходячи повз лавок, що стояли там, ми побачили на них змучену, обірвану людину. Звертаючись до отця Петра, він невпевнено сказав:

– Допоможіть, отець, я з ув’язнення.

Отець Петро зупинився, оглянув халамидника, потім суворо сказав мені:

– Відійди в сторону.

Я відійшов, але мені було видно, як отець Петро витягнув з кишені гаманець, вийняв з нього товсту пачку грошей і подав милостиню.

Мені стало ніяково спостерігати цю сцену, і я відвернувся, але мені було чути приглушений риданням голос:

– Спасибі, отче, спасибі! Ви мене врятували! Нагороди вас Господь!

kartinka4

Комментариев нет

Залишити повідомлення

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Напишіть нам

Зараз ми не на зв'язку. Але ви можете відправити нам повідомлення, або задати питання по електронній пошті, і ми зв'яжемося з вами.

Відправлення

Церква Святого Миколая в ж / м "Бортничі" Дарницького району у м. Києві.

Copyright © 2016-2018 Всі права захищені.

Сайт створено з благословення настоятеля храму протоієрея Віталія Матіящука.

При повному або частковому використанні матеріалів сайту, посилання на джерело: http://cerkvasm.kiev.ua обов'язкове.

Log in with your credentials

Forgot your details?