" А вам, хто слухає, Я кажу: Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить". (Лк.6.27) ... ... "Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки" (Мф 22, 37-40)

Як бути, якщо рідні і близькі, далекі від Церкви?

Добрий день, дорогі відвідувачі православного сайта парафії Святого Миколая в Бортничах.

Сьогодні, у рубриці «Запитання священику», ми розглянемо наступні питання, що стосуються церковного життя в колі сім’ї:

  • Чи можна дорослу близьку тобі людину перевиховати?
  • Людині, яка тільки стає на шлях Православ’я, чи обов’язково потрібна підтримка його віруючих близьких?
  • Як бути, якщо людина тягнеться до віри, але всі її рідні та близькі, далекі від Церкви?
  • Часто буває так, що наші рідні та близькі, особливо молодь, навіть прийшовши до Церкви, залишаються в ній ненадовго, чому так відбувається?

Відповідає протоієрей:

“Перевиховується людина сама з Божою допомогою, якщо вона цього дуже захоче. Ми ж прямо або опосередковано можемо допомогти йому прийти до усвідомлення того, що в його житті є щось непотрібне, з чим необхідно боротися. Але не треба приписувати собі можливості і брати на себе право переробляти, тим більше ламати іншу людину. А ось направити його на шлях покаяння — то тут безумовно.

– Людині, яка тільки стає на шлях Православ’я, чи обов’язково потрібна підтримка його віруючих близьких?

– Зовнішня підтримка, звичайно, важлива. Ще у апостола Павла сказано про те, що «товариство лихе псує добрі звичаї» (1 Кор. 15, 33). Людина, отримавши віру, тягнеться до спілкування з тими, хто у вірі вже перебуває. З іншого боку, ця допомога не може повністю визначати шлях віри. Якщо людина буде триматися тільки на зовнішніх підпорах, то, як тільки їх раптом не стане, її віра може тут же розсипатися. Так бувало з багатьма людьми. Наприклад, школяр з церковної родини надходить у ВНЗ і стикається з милим, розважальним, веселим студентським життям. І якщо в його житті немає чогось більшого, ніж зовнішня допомога, то досить швидко його колишній внутрішній світ розпадається.

Тому, звичайно, найголовніше — це внутрішнє ставлення людини до Бога і до Церкви. До Церкви, не як до суспільства знайомих, не як до приходу (я знаю — мене знають), але до Церкви взагалі, як до Тіла Христового. Дуже важливо, щоб був внутрішній ритм церковного життя. Він нескінченно індивідуальний: для одного — це декілька разів на місяць, для іншого — кілька разів на рік. Але саме свій внутрішній ритм і знання, що цей ритм є, що необхідно приступати до Таїнств Церкви, до Сповіді, до Причастя, свідомо ставитися до церковного богословського кола — це, звичайно, важливіше всього.

Як бути, якщо людина тягнеться до віри, але всі його рідні та близькі, далекі від Церкви?

– Звичайно, дуже важко бути православним одному, якщо поруч немає ні храму, ні близьких за вірою і переконанням. Наприклад, у радянські часи, чимало людей опинилися в такій ситуації, коли на сто, двісті, а десь і на п’ятсот кілометрів навколо не було жодної церкви. Це завжди важко для душі. Буває, що людина з цієї причини закривається, починає відштовхуватися від інших людей, чого, звичайно, не повинно бути в житті православного християнина.

Стародавні подвижники, крім тих, хто досягав найвищих ступенів духовної досконалості, не жили поодинці. Навіть пустельники іноді збиралися для братерського спілкування в недільний день, зустрічалися на Страсному або Світлому тижні. Це було відносне усамітнення, передбачаючий таки братнє спілкування. І тільки обрані зовсім віддалялися від усіх. Однак, якщо силою обставин, ми опиняємося в якомусь духовному вакуумі, потрібно пам’ятати, що Христос завжди поруч.

Звичайно, сьогодні небезпека мимовільної духовної ізоляції вже не настільки велика, як вчора. Але свої складності є і тоді, коли ти опиняєшся серед, вибачте за зухвалість, «професійних» християн, тобто тих, хто формально належить до Церкви і повинен намагатися бути християнином. Скажімо, у православних школах, гімназіях, ліцеях. Мається на увазі, що там всі (або більшість) віруючі, церковні люди: і діти, і викладачі. Але коли дитина бачить деяку невідповідність між тим, що викладається і що відбувається в реальності, наприклад, в покарання до завтрашнього дня потрібно десять раз написати заповідь «Полюби ближнього свого», то тут, звичайно, теж криється серйозна небезпека. І не одна.

Якщо дитина схильна до конформізму, то вона прийме правила гри, зрозуміє, що тут треба з побожним виглядом підійти до батюшки, раніше інших взяти благословення і на його питання відповісти що-небудь таке правильне, а ось тут краще не попадатися на очі вчителю, і тільки, вийшовши за поріг, можна собі дозволити все – там починається інше життя. В даному випадку реально існує небезпека стилізації під Православ’я. Для дітей з великою внутрішньою щирістю існує небезпека відштовхнутися від цього і, побачивши хоча б частку лицемірства і неправди, зовсім піти «на країну далеку».

Те ж буває і зі студентами: у православних інститутах, семінаріях, в академії. Тому відповідальність тих, хто там працює, дуже велика. Але молоді люди спочатку не повинні йти туди, як в духовний санаторій, і розуміти, що лише власним внутрішнім зусиллям, а не зовнішніми підпорами і якоюсь православною вивіскою, буде зміцнюватися їх віра.

Як поводити себе в храмі і не лише?

 

– Часто буває, що наші рідні та близькі, особливо молодь, навіть прийшовши до Церкви, залишаються в ній ненадовго. Чому таке можливе?

– Нерідко тут провина лежить на самих віруючих, на тих, хто перебуває в огорожі Церкви і повинен відчувати відповідальність за те, що в ній відбувається, і дбати про те, щоб створити у своїх парафіях обстановку не ворожнечі по відношенню до тих, хто тільки що прийшов.

Щоб людина не відчувала себе новачком (це наша стара біда), якого, як пробку з бочки, виштовхують. Щоб у нього не виникло відчуття, що він нікому тут не цікавий і не потрібний, щоб йому не стали відразу говорити про те, що він не так одягнений, не туди прийшов, не туди встав.

Це непросто, так як часто доводиться серце своє ламати і приймати людину такою як є, нехай він і неадекватно себе веде, нехай не в тому костюмі зайшов, нехай не до часу запитуючий, але він ось опинився в церкві. У нових відкритих парафіях, де ще не встигли скластися традиції такої закритої корпоративності, яка, на жаль, зустрічається в парафіях старих, в цьому сенсі дещо простіше.

Ще одна важлива проблема: коли прийшли в храм і перше, що бачать, — це лавку, книжки, золоті хрестики, срібні, баночки, пляшечки, сувенірчики… За всім цим вже і не зрозумієш, що тут головне, так як видно лише торгівлю. Зрозуміло, що ми живемо у важкий час і Церкви потрібні гроші. Але цим не можна спокушати людей, а адже багато спокушаються.

Я і сам, коли бачу священика в рясі з хрестом або ченця, що стоїть зі скринькою для збору пожертвувань, десь у метро, поруч із розкладками газет, де продають «Снід-інфо», думаю: чи не краще б ви помолилися у себе в храмі про його процвітання, ніж тут стояти — на спокуси світу цього. Це, звичайно, теж дуже заважає новонаверненим.

І все ж звинувачувати когось завжди легше, але майже завжди неправильно. У кінцевому підсумку все залежить від самої людини. Я думаю, що тому, хто приходить до Церкви, потрібно намагатися постійно нагадувати собі, що він прийшов сюди шукати не більш приємних, ніж у світі, однолітків, не таку спільноту людей, яка живе за іншими законами, ніж світ, від якого ми відштовхнулися, не старця-духівника, не чудес, не краси співу або стародавніх ікон — він прийшов шукати в Церкві Христа. І якщо це і справді так, то все інше додасться.

І людей йому Господь пошле, і дасть доброго духівника і наставника, і все інше прийде. Але якщо він у Церкві буде насамперед шукати людське – тоді відбудеться те, що майже завжди і відбувається. Той, якого цей чоловік бачив кумиром, обов’язково впаде з п’єдесталу, на який він сам його і підніс. Так що звинувачувати в таких ситуаціях нікого, крім себе.

Наприклад, сьогодні багато скаржаться, що вони прийшли в церкву, а на них не так подивилися, їх не так прийняли. Або хтось незадоволений тим, що священик не відрізняється широтою поглядів, а хтось, навпаки, що у нього немає тієї вузькості поглядів, яка особисто цій людині більш зрозуміла і бажана, і інше, і інше. Думаю, так відбувається тому, що ми все хочемо підігнати під свою мірку: не я в Церкві, а Церква для мені. Ось деякі і починають приміряти, як рукавички, цей прихід, той прихід, ця конфесія, інша конфесія. Де їм буде комфортно і спокійно, там вони і залишаться.

Але християнство по суті своїй некомфортно. Чого-чого, а зручного і розслабленого спокою в Євангелії нам не обіцяно. Але ми часто йдемо зі світу, в якому важко і сумно, для того, щоб тут «заспокоїтися», як на сеансі у психотерапевта. Однак Церква існує не для цього”.

<<< Головна сторінка                         Запитання священику >>>

Комментариев нет

Залишити повідомлення

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Напишіть нам

Зараз ми не на зв'язку. Але ви можете відправити нам повідомлення, або задати питання по електронній пошті, і ми зв'яжемося з вами.

Відправлення

Церква Святого Миколая в ж / м "Бортничі" Дарницького району у м. Києві.

Copyright © 2016-2018 Всі права захищені.

Сайт створено з благословення настоятеля храму протоієрея Віталія Матіящука.

При повному або частковому використанні матеріалів сайту, посилання на джерело: http://cerkvasm.kiev.ua обов'язкове.

Log in with your credentials

Forgot your details?