" А вам, хто слухає, Я кажу: Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить". (Лк.6.27) ... ... "Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки" (Мф 22, 37-40)

Повітряні митарства. Поневіряння третє – засудження і наклеп.

Про те, за які гріхи доведеться відповідати на третьому митарстві, чому осуд – страшний злочин, яким є апостольський погляд на світський суд, де і як розбирати позови між православними і як ставитися до чужих гріхів, розповідає протоієрей.

 «Поневіряння, до якого ми прийшли потім, називається митарством засудження і наклепу. Тут, коли зупинили нас, я побачила, як тяжко грішить той, хто засуджує свого ближнього, і як багато зла, коли один обмовляє іншого, ганьбить його честь, сварить, коли лається і сміється над чужими гріхами, не звертаючи уваги на свої власні.

Грізні духи випробовують грішних у цьому за те, що вони привласнюють собі сан Христовий і робляться суддями і губителями своїх ближніх, коли самі незмірно більше гідні осуду. У цьому митарстві я, по благодаті Божій, не багато в чому була грішна, бо за все життя своє остерігалася, щоб кого-небудь не засудити, не вимовляти неправду на кого, не насміхалася над ким, нікого не лаяла; іноді тільки, слухаючи, як інші засуджували ближніх, обмовляли на них або сміялися над ними, в думках я частково з ними погоджувалася і з необережності, до їх промов додавала трохи від себе, але, одумавшись, негайно утримувалася. Але і це духи, які випробували мене, поставили мені в гріх, і тільки заслугами преподобного Василя святі ангели звільнили мене з цього митарства, і ми пішли вище», – розповідає блаженна Феодора про третє митарство.

Гріхи цього митарства:

  • Засудження;
  • Наклеп;
  • Знеславлення іншої людини;
  • Глузування над чужими гріхами,

але головне –

  • привласнювати собі Суд Христовий – страшний злочин!

Слова: «Грізні духи випробовують грішних у цьому за те, що вони привласнюють собі сан Христовий і робляться суддями і губителями своїх ближніх, коли самі незмірно більше гідні осуду» – показують нам обурення бісів, про яких відомо, що «біси вірують, і тремтять» (Як. 2, 19), а також те що одна людина починає судити іншу, хоча справжній Суд належить лише Христу.

Звинувачення цього митарства більш ніж законне, ніхто не має право привласнювати Суд Христовий. Сказано: “архангел Михаїл, коли сперечався з дияволом і говорив про Мойсеєвє тіло, не наважився вимовити докірливого суду, а сказав: нехай заборонить тобі Господь ” (Іуд. 1, 9). Якщо навіть Архангел Михаїл в суперечці з дияволом не вимовив на нього суду словами «нехай заборонить тобі Господь» і надав місце Суду Христову, то як же люди можуть дозволяти собі засуджувати інших, тоді як самі незмірно більше гідні осуду?! Про що і сказано: «І що ти дивишся на сучок в оці брата твого, а колоди у твоєму оці не відчуваєш?» (Мф. 7, 3).

Отже, ми з’ясували, що віруючий, сам будучи грішником, не має права нікого засуджувати раніше Суду Христового. Суд належить тільки Христу, Сам Отець Небесний доручив Йому цю місію: «Бо Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові» (Ін. 5, 22); і ще: «І побачив я відчинене небо, і ось кінь білий, і сидячий на ньому називається Вірний і Правдивий, Який праведно судить і воює» (Об’явл. 19, 11). Тобто, щоб судити, треба бути вірним і правдивим, і хто здатен на таке?

Не має права християнин засуджувати і те, що, як йому здається, достовірно відомо і підлягає осудженню. Сказано: «Тому не судіть ніяк раніше часу, поки не прийде Господь, Що й висвітлить сховане в темряві, та виявить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога» (1 Кор. 4, 5).

Не рекомендується християнину судитися з християнином, якщо справу можна залагодити полюбовно у церковному суді або взагалі не вдаючись до суду. Апостол Павло писав: «Як сміє хто з вас, маючи справу з іншим, судитися у неправедних, а не у святих? Хіба не знаєте, що святі світ судитимуть? Якщо ж вами буде судимий світ, то чи ж ви негідні судити незначні справи? Хіба не знаєте, що ми будемо судити ангелів, то чи не тим більші справи житейські? А ви, коли маєте життєві тяжби, поставляєте своїми суддями тих, хто нічого не значить у церкві. На сором вам кажу: невже немає між вами ні одного розумного, який міг би розсудити між братами своїми? Але брат з братом судиться, та ще й перед невірними. І те вже зовсім сором для вас, що ви судитесь між собою. Для чого б вам краще не залишатися скривдженими? для чого б вам краще не терпіти недоліки?» (1 Кор. 6, 1-7).

Як відомо, і брати по вірі не завжди здатні домовитися про мир за допомогою духовних наставників, тоді необхідно і світським судом не знехтувати. Але подібне не може не бути нам в укору, про що тут і міркує апостол Павло.

У Православній толковій Біблії пропонується і такий коментар на вищенаведений текст: «У судді призначалися в Римської імперії люди, що сповідали державну релігію, тобто язичники. Хоча ці судді судили за всіма звичаями римського права, тим не менш апостол Павло називає їх нечестивими – правильніше: неправедними (грец. άδιχα), тому що вони насправді не знали вищої – Христової правди. Він вважає для християнина єдино придатним суд, що складається з християн, отже, суд не офіційний, а просто посередницький, коли за вирішенням спору люди звертаються до якої-небудь шанованої людині зі свого середовища. Християни називаються святими не як окремі особистості, а як члени святої Церкви Христової: у таких є розуміння вищих завдань, життя і правильних людських відносин. Коринтяни зверталися до поганських суддів, ймовірно, за старою звичкою й тому, що були впевнені, що римський суддя краще розбере їх справу. Апостол ж не хоче, щоб у християнське життя вносилось, шляхом судових вироків, правила, які чужі християнству (наприклад при розборах справ між панами і рабами). Це, однак, не заважало апостолу Павлу вимагати, щоб християни підпорядковувалися язичницькій владі і, отже, також суддям тоді, коли вони зі своєї сторони пред’являли християнам відомі вимоги, як до членів держави (див.: Рим. 13, 1-3)».

Як відомо з Книги Діянь, апостол Павло «зажадав суду у кесаря. Тому й зважився правитель (юдей. – прот.) послати його до кесаря (тобто до імператора Риму. – прот.)» (Діян. 26, 32). Так і в нашому випадку ми маємо право захищати себе в суді, церковному чи світському, подавати на суд і вимагати по відношенню до нас виконання наших громадянських прав.

Сказано: «Але коли його розтягли ременями, то Павло сказав сотникові, що стояв поруч: хіба дозволено вам бичувати Римського громадянина та ще й незасудженого? Почувши це, сотник підійшов і доніс тисячнику, кажучи: “дивися, що ти хочеш робити? цей чоловік –. Тоді тисяцький, підійшовши до нього, сказав: скажи мені, чи ти Римський громадянин? Він сказав: так. І відступили негайно від нього оті, що хотіли допитувати його. А тисяцький, довідавшись, що він Римський громадянин, злякався, що зв’язав його» (Діян. 22, 25-29).

Обмовляти, безславити іншу людину і сміятися над чужими гріхами – це не достойно імені християнина, про подібні речі апостол Павло говорив: «А блуд (тобто і словесний. – прот.) та нечисть усяка й зажерливість нехай навіть не згадуються поміж вами, як личить святим» (Еф. 5, 3).

Сміятися над чужими гріхами – цей гріх, який прямо уподібнює людину до бісів. В «Житії святого отця нашого Нифонта, єпископа Кіпрського» говориться про скорботу Ангела, що втратив душу, і радості бісів, які відняли її: «Ангел же Охоронець його йшов далеко і гірко плакав, а біси раділи». Так, наприклад, витлумачуючи слова з Євангелія від Матвія «Блаженні засмучені», святитель Феофілакт Болгарський запропонував наступне тлумачення: «Плачучі, тобто про гріхи… притому не про свої гріхи, але і про гріхи ближніх». Такий плач уподібнює людину ангелу.

“Брат запитав отця: “Як диявол спокушає святих?” Старець відповів: “У горі Синайській жив один отець, на ім’я Никон. І ось хтось прийшов у хатину фаранита, застав його дочка одну і спав з нею. Потім він навчив її: “Скажи, що відлюдник, авва Никон, зробив це з тобою”. Коли батько дізнався про це, то взяв меч і пішов до старця. Як тільки він постукав, старець вийшов. Але тільки фаранит підняв меч, щоб умертвити старця, рука його стала сухою. Фаранит пішов і розповів про те пресвітерам. Вони послали за старцем. Старець прийшов. Вони побили його і хотіли вигнати, але він почав просити: “заради Бога залиште мене тут, щоб мені покаятися”. Пресвітери відлучили його на три роки і наказали, щоб ніхто не ходив до нього. Старець провів три роки в покаянні, ходив кожен недільний день каятися до церкви і просив: “Помоліться про мене”. Нарешті злий дух почав мучити того, хто склав вину на відлюдника. Він зізнався у церкві: “Я вчинив гріх і навчив обмовити раба Божого”. Тоді весь народ пішов та й упав перед старцем: “Прости нас, авва!” Старець сказав їм: “Пробачити пробачу вам, але жити з вами більше не хочу. Серед вас не знайшлося нікого, хто б мав стільки розсудливості, щоб зглянутися наді мною”. Таким чином, авва Никон пішов”. Старець сказав братові: “Бачиш, як диявол спокушає святих?”.

Преподобний Ісая Відлюдник навчав: «Хто істинно приносить покаяння, той не займається засудженням ближнього, а тільки оплакує гріхи свої». Той, хто шукає прощення, прощає і сам. Ми всі потребуємо прощення, а це і означає, що повинні прощати, про що і молимося: «і прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим» (Мф. 6, 12). Міра того, як ми ставимося до інших, може виявитися мірою того, як Бог поставиться до нас. Сказано в одній із притч: «Тоді пан його кличе його, та й говорить до нього: рабе лукавий весь той борг я простив тобі, бо просив ти мене, чи не належало й тобі помилувати товариша твого, як і я помилував тебе? І, розгнівавшись, государ його передав мучителям його, поки йому не віддасть всього боргу. Так і Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові від серця свого їхніх провин» (Мф. 18, 32-35).

Святитель Іоанн Златоуст навчав: «Ті, які розбирають чужі гріхи, анітрохи не дбають про своїх власних»[5]. Власне кажучи, на чужі гріхи звертають увагу, щоб не бачити своїх власних, намагаючись їх не помічати. Але, як правило, помічаючи і кажучи про чужі гріхи, мовець розповідає про своїх власних. А якщо судить людину за гріх, який сам не робив, отці кажуть, що Бог попустить такого впасти саме в цей гріх. Ми не раз говорили про це. Преподобний Іоанн Лествичник так і вчить: «За які гріхи засудимо ближнього, тілесні або душевні, в ті самі впадемо, та інакше не буває»

<<< Головна                                                                      Митарства >>>

Комментариев нет

Залишити повідомлення

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Напишіть нам

Зараз ми не на зв'язку. Але ви можете відправити нам повідомлення, або задати питання по електронній пошті, і ми зв'яжемося з вами.

Відправлення

Церква Святого Миколая в ж / м "Бортничі" Дарницького району у м. Києві.

Copyright © 2016-2018 Всі права захищені.

Сайт створено з благословення настоятеля храму протоієрея Віталія Матіящука.

При повному або частковому використанні матеріалів сайту, посилання на джерело: http://cerkvasm.kiev.ua обов'язкове.

Log in with your credentials

Forgot your details?