Чому ми, православні вважаємо, що тільки наш Бог є самий справжній? Де ж тут політкоректність? Адже таке твердження ображає і мусульман, і буддистів, і іудеїв. Чому християн так багато, адже крім православних є ще й католики, і протестанти, і кожен, між іншим, вважає, що його віра права. За ким же буде перемога? Чому ж можна вважати що Православ’я найбільш чисто зберегло віру Христову?
Відповідає священник:
«Почну відповідь з другої половини питання – про політкоректність. Щире переконання в правильності своєї віри викликає не образу, а повагу у будь-якого релігійного людини. Той, хто керується в своєму житті хоч якимись принципами, що лежать поза матеріальною вигодою, хто прагне догодити не собі, а Богу і ближньому – мій друг і союзник в сучасному світі. І так може сказати не тільки православна людина, але і мусульманин і іудей.
Образу ж викликають якраз люди, які закликають до політкоректності в питаннях віри. За фасадом політкоректності ховається переконання, що істини немає і шукати її не варто, що єдине мірило правильності життя – комфортність самовідчуття, що всі ці духовні цінності – нісенітниця або, в кращому випадку, спосіб створення знову ж внутрішнього психологічно комфортного клімату. А яким чином, за допомогою яких цінностей цей комфорт досягається – справа десята.
Ось тут дійсно стає прикро. Прикро за те, що людина тим самим зводиться до рівня тварини, головна перевага якої – гіпертрофований до рівня витонченого самодогоди, інстинкт самозбереження. Чи має сенс життя такої істоти, чи є її життя цінне, чи гідна вона називатися особистістю?
Так, ми, православні, вважаємо, що віра наша істинна. Це почуття власної гідності допомагає бачити і поважати гідність інших. Інакше і бути не може. Хіба може поважати інших людей, не навчившись поважати себе і свою традицію, в якій виріс і до якої належить? Вочевидь, немає.
Однак варто обмовитися: істинність моєї віри – це не моя заслуга, а милість Божа до мене. Я не володію Православ’ям, я лише йому належу. Православ’я каже, що Бог один, що Христос є шлях, істина і життя, що він (ХРИСТОС) заснував на землі Свою Церкву для того, щоб в ній всі, хто хочете бути з Богом могли цього досягти.
Я, як і всяка православна людина, це знаю, і так вважаю не тому, що відчуваю себе таким собі авторитетом, який додумався до таких висот Богопізнання, а тому, що сприйняв це своєю вірою.
Звичайно, є безліч аргументів, причому не суб’єктивних, розумних і раціональних на користь істинності Православ’я. Є богословські дисципліни (основне і порівняльне богослов’я), яке спеціально розробляє це питання. Але їх голос все ж таки – вторинний. Спочатку істинність Православ’я сприймається нез’ясовним рухом віри і лише потім перевіряється розумом.
– Чому християн так багато? Крім православних ще є католики, протестанти … . І кожен вважає, що його віра права. За ким же тоді буде перемога?
Чому ж Православ’я можна вважати таким, яке найбільш чисто зберло віру Христову?
– З одного джерела воду розлили в кілька однакових судин і через деякий час виявили неоднорідну картину. В одній посудині вода замерзла, тому що ця посудина була на морозі, в іншій вода набула неприємного запаху, тому що посуд був не дуже чистий, в третій вода зменшилося, тому що вона виявився з щілиною, і т.д. Думаю, вже зрозуміло, до чого я хилю: віра, сприйнята від Христа, по-різному зберігалася в різних суспільствах.
Чому ж Православ’я можна вважати таким що найбільш чисто зберіло віру Христову?
Важко це пояснити людині нецерковній. Переконаний католик чи протестант можуть зрозуміти (хоч і не прийняти) нашу точку зору, а ось людина невіруюча і зрозуміти навряд чи зможе, просто тому, що в його організмі не розвинений якийсь орган, який відповідає за питання віри. Подібним чином важко пояснити різницю між консонансом і дисонансом людині, яка не має музичного слуху. Але все ж спробую надати пояснення.
З історії ми знаємо, що багатоконфесійним християнський світ був не завжди. З якоюсь часткою умовності можна стверджувати, що до кінця десятого століття християнська Церква була єдина, і лише згодом з’явилося відмінність і поділ між православними і католиками. А вже протестанти – ті і зовсім не таке давнє явище: з’явилися в XVI столітті. Якщо ми порівняємо нинішніх православних, католиків і протестантів з давньою, до всяких відокремлень, Церквою, то побачимо, що католики дещо додали до віри, протестанти, навпаки, урізали, а православні нічого в вірі не змінили».
Як отримали від Ісуса Христа, так і зберігаємо.
